Генеза суб’єктного підходу до особистості

Abstract

Криза сутнісних засад буття людини, яка визначає історичний процес ХХ ст., не тільки загострила проблему «комунікативності буття» [1], але і вивела на порядок денний питання суб’єктної ролі людини у процесі її взаємодії у світі – питання суб’єктності. Іншою причиною підвищеного інтересу до можливостей людини бути суб’єктом свого буття стали інформаційна, технологічна та технічна революції ХХ ст. Аналіз питання суб’єктності підтверджує те, що сучасні підходи до суб’єктності особистості, в більшості випадків, базуються на наративі «діяльність», який наряду, з наративом «свідомість-Я», призвів до дегуманізації буття людини, зокрема суб’єктного буття. Результатом концептів «філософії свідомості-Я» та «філософії діяльності» стали авторитарні, монологічні, раціоналістичні, технократичні тенденції, що призвели до кризових явищ (світоглядних, моральних, екологічних), які набули драматичної гостроти в ХХ ст. Спроби сучасної науки про людину, особливо пострадянської, гуманізувати теорії особистості, зокрема теорії суб’єктності особистості, вставляючи в «тіло діяльності» такі принципи як діалог, творчість, духовність, смисл, вчинок та ін., виявляються ілюзією та самообманом. Все це гальмує становлення нової парадигми буття людини (особистості) – комунікативної парадигми, важливим сутнісним чинником якої є суб’єктність. Сучасний підхід до суб’єктності особистості визначається логікою подолання суб’єктно-діяльнісного підходу до особистості, що, як ми доводимо в [2; 3], можливо шляхом становлення суб’єктно-комунікативного підходу до особистості. Розробка теорії суб’єктно-комунікативного підходу до особистості вимагає попереднього аналізу історичних та сучасних підходів до суб’єктності особистості, що і є метою нашого дослідження.