Зарождение дискуссии об авторской интенции в американской критике и философии

Abstract

В статье рассматриваются истоки и формирование позиций сторон в дискуссии об авторской интенции в американской литературной критике и философии. Анализируются послужившие исходными пунктами в дискуссии статья У. Уимсета и М. Бердсли «Интенциональное заблуждение» и тексты Э.Д. Хирша об идее объективной интерпретации.

Делается вывод об ограниченности обеих позиций, обусловленной их нормативизмом и аисторизмом. Обе стороны пытаются регламентировать интерпретацию. Уимсет и Бердсли теряют историческое место текста, тогда как Хирш редуцирует историческое место интерпретатора.

Антиинтенционализм Уимсета и Бердсли опирается на интерпретативную практику американской новой критики с ее принципиальным постулатом об автономии произведения. Несмотря на эмпирический характер статьи, ее важный итог состоит в отрицании субъективности смысла и формулировании предпосылок его интерсубъективного понимания.

Хирш, напротив, утверждает неизменность смысла произведения, для чего (1) отождествляет его с авторской интенцией, а понятие интенции ставит в связь с понятием интенциональности и авторского горизонта-контекста (апеллируя к Гуссерлю и Дильтею), (2) вводит различение смысла и значения (с апелляцией к Фреге и Соссюру). Несмотря на противоречивость позиции Хирша как в использовании источников, так и в собственных выводах, его заслуга заключается в постановке проблемы смысла в общем виде и переводе дискуссии в область герменевтики и философии литературы.

The article deals with the origin and formation of debating positions in American criticism and philosophy. It analyzes “Intentional Fallacy” by W. Wimsatt and M. Beardsley. as well as E.D. Hirsch’s texts concerning the idea of objective interpretation which initiated this discussion.

In fact, both positions are limited because of their normative and ahistorical character. Both sides try to regulate interpretation. Wimsatt and Beardsley lose the historical place of a text, whereas Hirsch reduces the historical place of an interpreter.

Anti-intentionalism of Wimsatt and Beardsley relies on interpretative practice of American New Criticism with its principle of work’s autonomy. Despite the article’s empirical character, its important outcome is negation of subjectivity of meaning, and formulation of premises of its intersubjective understanding.

Hirsch affirms the invariability of work’s meaning and with this purpose (1) identifies it with the author’s intention binding it with the notion of intentionality and author’s horizon-context (based on Husserl and Dilthey), (2) introduces the distinction between meaning and significance (based on Frege and Saussure). Despite the contradictions of Hirsch’s positions both in understanding these ideas and in his own conclusions, his merit is the statement of the problem of meaning in general and extending the discussion into the territory of hermeneutics and philosophy of literature.

У статті розглядаються витоки й формування позицій сторін у дискусії про авторську інтенцію в американській літературній критиці й філософії. Аналізуються стаття В. Вімсета й М. Бердслі «Інтенціональна омана» та тексти Е.Д. Гірша про ідею об’єктивної інтерпретації, що послугували вихідними пунктами в дискусії.

Робиться висновок про обмеженість обох позицій, зумовлену їхнім нормативізмом і аісторизмом. Обидві сторони намагаються регламентувати інтерпретацію. Вімсет і Бердслі втрачають історичне місце тексту, тоді як Гірш редукує історичне місце інтерпретатора.

Антиінтенціоналізм Вімсета й Бердслі заснований на інтерпретативній практиці американської нової критики з її принциповим постулатом автономії твору. Попри емпіричний характер статті, її важливий підсумок полягає в запереченні суб’єктивності сенсу та формулюванні передумов його інтерсуб’єктивного розуміння.

Натомість Гірш стверджує незмінність сенсу твору, для чого (1) ототожнює його з авторською інтенцією, зв’язуючи поняття інтенції з інтенціональність й авторським горизонтом-контекстом (спираючись на Гусерля й Дільтея), (2) вводить розрізнення сенсу й значення (спираючись на Фреґе й Соссюра). Попри суперечливість позиції Гірша як у використанні джерел, так і у власних висновках, його заслуга полягає в постановці проблеми сенсу в загальному вигляді й переведенні дискусії в царину герменевтики й філософії літератури.