Національно-персональна автономія УНР: історико-правовий та порівняльний аналіз з позиції сучасної юридичної науки

Abstract

National-personal autonomy, introduced by the Ukrainian People`s Republic in 1918, was one of the most ambitious and innovative attempts to resolve the national question in the context of the formation of a new multinational state. It provided for a non-territorial organization of cultural self-government based on the principles of the Austro-Marxist theory of K. Renner and O. Bauer. Their concept recognized the right of every person to freely choose their national identity, regardless of their place of residence, and to participate in the national community on the basis of personal will. In the legislation of the UPR, this idea was embodied through the creation of national councils – autonomous representative bodies of ethnic communities that had powers in education, culture, language policy, and internal organization. Thus, the UNR model combined democracy, individual choice, and collective selfdetermination, offering an alternative to classical forms of territorial autonomy. The article provides a historical and legal analysis of this model, highlighting its normative basis and implementation difficulties. Considerable attention is paid to the factors that prevented its full implementation: political instability, weak administration, war, frequent changes of government, limited resources, and the lack of effective mechanisms for the practical implementation of rights. As a result, most of the declared rights remained declarative. Of particular value is the comparison with foreign examples: Austria-Hungary, Canada, Belgium, Finland, and Estonia. They demonstrate both the potential of such models and the importance of stable legal and institutional support. The author concludes that the experience of the UPR has conceptual weight and relevance for modern Ukraine and other multinational states seeking a balance between unity and cultural diversity.

Національно-персональна автономія, запроваджена Українською Народною Республікою у 1918 р., була однією з найамбітніших і новаторських спроб розв`язання національного питання в умовах формування нової багато- національної держави. Вона передбачала нетериторіальну організацію культур- ного самоврядування, що ґрунтувалася на принципах австро-марксистської теорії К. Реннера й О. Бауера. Їхня концепція визнавала за кожною особою право на вільний вибір національної ідентичності, незалежно від місця проживання, та участь у національній громаді на основі особистого волевиявлення. У законодавстві УНР ця ідея втілилася через створення національних рад – автономних представницьких органів етнічних спільнот, які мали повноваження в освіті, культурі, мовній політиці та внутрішній організації. Таким чином, модель УНР поєднувала демократію, індивідуальний вибір і колективне самовизначення, пропонуючи альтернативу класичним формам територіальної автономії. Стаття подає історико-правовий аналіз цієї моделі, висвітлюючи її норма- тивну основу та труднощі реалізації. Значну увагу приділено чинникам, що унеможливили повноцінне впровадження: політична нестабільність, слабка адміністрація, війна, часта зміна урядів, обмежені ресурси й відсутність ефективних механізмів реалізації прав на практиці. У результаті більшість задекларованих прав залишилися декларативними. Особливу цінність становить порівняння із зарубіжними прикладами: Австро-Угорщина, Канада, Бельгія, Фінляндія, Естонія. Вони демонструють як потенціал подібних моделей, так і важливість стабільної правової та інститу- ційної підтримки. Автор доходить висновку, що досвід УНР має концептуальну вагу й актуальність для сучасної України та інших багатонаціональних держав, які шукають баланс між єдністю та культурним розмаїттям.