Скептичні вислови в «Нарисах пірронізму» і Декартів проєкт «Медитацій про першу філософію»
Анотації
Метою статті є обґрунтування гіпотези про те, що неопірронізм Секста Емпірика істотно вплинув на Декартову медитацію як жанр філософування. Cпростувавши тези (1) про непредикативність Секстової мови і (2) про «епохе» Секста як автоматичний результат дії протилежних речей або висловлювань, я доводжу, що і Секст, і Декарт розрізняють внутрішню (примусову) згоду з очевидним і особисте визнання цієї згоди, яке в обох залежить від вольового рішення. Визнання Секстом явленого як явленого і його ясноти дає Декартові єдиний шанс спростувати скептицизм Cекста, невразливий до зовнішньої критики. Тому Декарт розробив медитацію як спеціальну модель іманентної критики, орієнтованої на роботу зі станами ясноти і очевидності (саме́ слово «скептицизм» жодного разу в Медитаціях не згадане). Моя гіпотеза полягає в тому, що ключовими елементами, до яких апелює ця модель, є «історія скептика», викладена в Нарисах пірронізму, і концеція скептичних висловів. Перевіркою цієї гіпотези надалі має стати доведення чи спростування тези про те, що дискурс І, ІІ і принаймні частково ІІІ Медитацій побудований за зразком скептичних висловів, орієнтованих на відображення внутрішніх станів мовця, а не на з’ясування «об’єктивного» стану справ (тобто не на догматичні міркування). The paper aims to prove the hypothesis that Sextus Empiricus’ Neo-Pyrrhonism is significantly influenced by the Cartesian meditation as a genre of philosophizing. It refutes theses about (1) the non-predicativity of Sextus’ language and about (2) Sextus’ epochê as an automatic result of the action of opposite things or statements, and it argues that both Sextus and Descartes distinguish between (a) internal (forced) agreement with clarity and (b) the personal acceptance of this agreement which depends on a volitional decision. Sextus’ recognition of the clarity of appearance as appearance gives Descartes the only chance to refute the skepticism of Sextus, which is invulnerable to external criticism. Therefore, Descartes developed meditation as a special model of purely immanent criticism (the very word “skepticism” is never mentioned in the Meditations), focused on dealing with states of clarity and evidence. The author’s hypothesis is that the key elements to which this model appeals are the “history of a skeptic” set out in Outlines of Pyrrhonismand the conception of skeptical expressions. This hypothesis can be tested further by proving or disproving the thesis that the discourse of I, II, and at least partially of III Meditations is based on the pattern of skeptical expressions, focused on the internal states of the speaker, and not on clarifying the “objective” state of affairs (i.e. not on dogmatic inferences).
URI:
https://ir.lib.vntu.edu.ua//handle/123456789/42541