Соціотехнічний підхід як шлях удосконалення безпекового простору в транспортній системі міста

Abstract

The article is devoted to the study of the socio-technical approach as an integrative means of improving the security space in the transport system of a modern city. Given the growing urbanization, the intensity of mobility and the complexity of infrastructure connections, security issues are becoming complex, requiring rethinking of traditional approaches. This is due not only to technical challenges, but also to the need to take into account social, behavioral and cultural factors that shape the dynamics of urban mobility. The study underlines that effective urban transport system should combine technical solutions (intelligent transport systems, automated control tools, digital platforms) with social mechanisms (behavioral models, public participation, institutional governance), forming a single socio-technical security framework. It is important that technical innovations are accompanied by feedback mechanisms citizens, which allows for prompt correction of management decisions and taking into account local needs. The potential of implementing Smart City technologies, in particular real-time monitoring systems, IoT, electronic identification and blockchain solutions, as factors for increasing transparency, manageability and trust in the transport sector is analyzed. Such technologies are able not only to optimize flows, but also to enhance the perception of safety among infrastructure users. A conceptual model of socio-technical interaction is proposed, which assumes synergy between engineering tools and social practices within the urban mobility ecosystem. Such a model is based on the principles of adaptability, inclusiveness and mutual responsibility, each component – the algorithm to the citizen — plays a role in maintaining safety. The results of the study can be used to optimize transport policy, form new urban development strategies and create a safe urban environment, technologies do not displace people, but work for their benefit. In this context, the socio-technical approach appears not as a technocratic concept, but as a humanistic framework for integrating innovations into real-life scenarios. The application of the socio-technical approach allows for a transition to sustainable and adaptive safety management, taking into account both engineering aspects and the socio-cultural context of the functioning of urban transport systems. This ensures the creation of more sustainable, equitable and human-centered urban mobility.

Досліджено соціотехнічний підхід як інтегративний засіб удосконалення безпекового простору в транспортній системі сучасного міста. З огляду на зростаючу урбанізацію, інтенсивність мобільності та ускладнення інфраструктурних зв’язків, питання безпеки набувають комплексного характеру, що потребує переосмислення традиційних підходів. Це зумовлено не лише технічними викликами, але й необхідністю врахування соціальних, поведінкових та культурних чинників, які формують динаміку міської мобільності. Дослідження обґрунтовує, що ефективна система міського транспорту має поєднувати технічні рішення (інтелектуальні транспортні системи, автоматизовані засоби контролю, цифрові платформи) з соціальними механізмами (поведінкові моделі, громадська участь, інституційне врядування), формуючи єдиний соціотехнічний каркас безпеки. Важливо, щоб технічні інновації супроводжувалися механізмами зворотного зв’язку від громадян, що дозволяє оперативно коригувати управлінські рішення та враховувати локальні потреби. Розгортання автономного транспорту, інтенсивна цифровізація логістичних процесів та впровадження технологій IoT породжують нові загрози для системи міської безпеки. Водночас цифрові рішення є ключовим чинником у формуванні безпечного й адаптивного урбаністичного простору типу Smart City, проте рівень їхньої ефективності прямо залежить від здатності враховувати соціальні та організаційні аспекти. Запропоновано концептуальну модель соціотехнічної взаємодії, яка передбачає синергію між інженерними інструментами і соціальними практиками в рамках екосистеми міської мобільності. Така модель базується на принципах адаптивності, інклюзивності та взаємної відповідальності, де кожний компонент — від алгоритму до громадянина — відіграє роль у підтримці безпеки. Результати дослідження можуть бути використані для оптимізації транспортної політики, формування нових стратегій міського розвитку та створення безпечного урбаністичного середовища, де технології не витісняють людину, а працюють на її благо. У цьому контексті соціотехнічний підхід постає не як технократична концепція, а як гуманістична рамка для інтеграції інновацій в реальні життєві сценарії. Застосування соціотехнічного підходу дозволяє перейти до сталого та адаптивного управління безпекою, враховуючи як інженерні аспекти, так і соціокультурний контекст функціонування міських транспортних систем. Це забезпечує створення стійкішої, справедливої та орієнтованої на людину міської мобільності.