Логіцизм Бертрана Расела проти антиномій розуму Імануеля Канта

Abstract

У статті доводиться, що логіцизм, під кутом зору якого Расел звернувся до антиномій Канта, мав власну специфіку, зумовлену: а) відкриттям парадоксів; b) теорією типів як віднайденням шляхів розв’язання парадоксів. Демонструються як сильні, так і слабкі сторони логіцизму Расела в його підході до математичних антиномій Канта (щодо понять світу як тотальної сукупності явищ і природи як динамічної цілісності). Сильні сторони логіцизму пов’язані з чітким визначенням нескінченності/неперервності як понять «чистої арифметики». Слабкою стороною є ігнорування Кантового трансцен­денталізму, в рамках якого антиномії мають сенс. Саме трансценденталізм, який передбачає суб’єктивні форми споглядання – простір і час, уможливлює антиномії, як продуктивні ідеї розуму. Відкидання цих форм елімінує те «семантичне поле», у межах якого антиномії зберігають своє епістемологічне значення.

The article argues that the logicism through which Russell approached Kant’s antinomies possessed a distinct character, determined by: a) discovery of paradoxes, and b) theory of types as finding ways to solve them. The paper demonstrates both the strengths and weaknesses of Russell’s logicism regarding his approach to Kant’s mathematical antinomies, which concern the concepts of the world as a totality of phenomena and nature as a dynamic whole. The strengths of this logicism lie in the precise definitions of infinity and continuity as concepts of «pure arithmetic». Conversely, its weakness is the disregard for Kantian transcendentalism, the very framework within which the antinomies retain their meaning. It is transcendentalism as presupposing the subjective forms of intuition, space and time that renders the antinomies possible as productive ideas of reason. Rejecting these forms eliminates the «semantic field» within which the antinomies maintain their epistemological value.